Политика | Николаев, 6 Ноября, 2022

Миколаївці розповіли, як намагались захистити дітей від війни, а потрапили в окупацію

Свежие новости: Миколаївці розповіли, як намагались захистити дітей від війни, а потрапили в окупацію

Ганна та Олександр дізнались про війну з новин. Інформація про те, що бомблять великі міста України, а у Миколаєві поцілили у військовий аеродром, налякала родину. Ввечері 24 лютого разом з двома доньками поїхали до тітки у селище Первомайське. Були впевнені, що там буде безпечніше ніж у місті.

24 лютого Ганна, як зазвичай, готувала сніданок дітям та збирала їх до школи.

— Я їх будила в школу. Діти, як завжди, беруть телефон. Кажуть: «Мамо, так війна почалася». Я ще кажу: «Яка війна. Давайте збирайтеся в школу». Вони сідають, мовчки їдять. І я беру, читаю шкільний чат у "Вайбері". Читаю, думаю: «Не зрозуміла», — розповіла Ганна.

Олександр також не міг повірити повідомленням в інтернеті: «У мене реакція була: «Аню, яка війна?! Такого бути не може!».

Близько восьмої вечора у родині вирішили рятувати дітей і їхати до тітки у Первомайське.

— Чомусь думали, що буде спокійніше там. Домовилися з водієм знайомим. Він нас туди завіз. Перші дні навіть не відчувалося, що щось відбувається. Спокійно все, нормально. Селище жило своїм життям, — сказав Олександр.

Як пригадує Олександр, російські військові об'їжджали селище. Але згодом почали заїжджати на центральну вулицю.

— Усі з «Z», але ми їх впізнавали не за розпізнавальними їхніми знаками. Коли наші їдуть – вони їдуть на броні, а ті їдуть у броні, запаковані, одні очі з отворів видно. Тому що боялися, — розповів Олександр.

Багато солдатів привезли військовими КамАЗами, пригадує Олександр, поселили їх у школі.

— Вони вийшли, одразу ж почали селом ходити, показувати хазяйновитість свою. Цигарки запитували. Запевняли: «Нічого страшного, нас не бійтеся». Наказали: «Від сьогодні, щоб світло у всіх горіло, все включайте, все буде добре», — згадав Олександр.

За словами Олександра, у Первомайському росіяни не просиділи і дня, тому що підрозділи Збройних сил України пішли в атаку.

— Наші одразу ж зайшли і почали їх відстрілювати. Там стрілецький саме бій почався. «Викурили», наші всіх «повикурювали», — сказав Олександр.

Після атаки ЗСУ російські війська почали використовувати авіацію.

— Ми почули гул літака. І ось він пролетів. А ми буквально очі з дружиною відкрили. І все, що побачили — це спалах, заграву і вибух. Вибух був такий, що взагалі не розумієш, що сталося, взагалі, — розказав Олександр.

Як пригадала Ганна, вибухи авіаційних бомб налякали дітей. Особливо молодшу доньку.

— Я молодшу взяла. Я її намагаюся поставити, а вона, взяла з переляку в руки ковдру і тягне. Я її ставлю на підлогу. Вона, мабуть, на нервах. Вона обм'якла, не ставала, падала. Я її ставлю, вона падає, і все, — розповіла Ганна.

Від початку бомбардувань взагалі не роздягались, сказала Ганна, а взуття ставили біля ванної.

— Практично завжди у підвалах після цього перебували. І ми дітям сказали, щось чуєте — одразу у ванну. Чоловік приходить і мені подає речі, а я дітям подаю, вони одягаються. Найскладніше було те, що світла немає. Тобто, коли бомблять, і треба бігти у підвал. Ми біжимо, коли телефони розряджені, ліхтарики розряджені, — згадала Ганна.

Дім тітки розташований неподалік від цукрового заводу, пояснив Олександр, і російські війська били по ньому з артилерії та реактивних систем залпового вогню.

— Вони той завод били три ночі підряд, десь. Ми ще між собою сміялися, казали: «Вони, мабуть, думають, що ми його відбудовуємо за день, що вони кожну ніч саме по цьому заводу», — сказала Ганна.

Вдруге селище окуповували наприкінці березня, розповів Олександр, війська прийшли з боку Киселівки.

— Бачу, що під'їхало два бронетранспортери. Це біля лікарні вони були. І за ними, як таргани, купа. І вони почали розповзатися селищем. Вони так одягнені були, як безхатьки. Я спочатку не зрозумів хто це. Ми не добігли буквально кілька кроків до підвалу. А там стояла тітка вже на спуску, діти внизу були, — сказав Олександр.

До підвалу Олександр біг з сусідським 15-річним хлопцем. Їх зупинив російський військовий і наказав лягти.

— Він навів автомат. Ваня з боку стоїть, запитує: «Що робити?», я кажу: «Лягаємо». Лягли ми. І так, щоб руки, пальці було видно. А березень, холодно. Страшно. А Івану сказав, щоб взагалі не рухався, бо він почав руки простягати, — розповів Олександр.

«Своїх» росіяни розрізняли за білими пов'язками.

— Я побачив білу смужку на коліні. Не скотчем, а якоюсь ганчіркою замотана була. З моїх пальців вибив останню цигарку. Я голову трохи підняв — вузькі очі — якут, буряти ці позаходили, — сказав Олександр.

За словами Олександра, виїхати з селища вдалось завдяки волонтеру, що приїхав забрати дідуся.

— Їхали полями… дуже страшно. На дорозі навіть валялися трупи росіян. Наші добре тоді їм насипали. На полі теж вертоліт збитий був… Повністю видихнули, коли доїхали до першого блокпосту, під Миколаєвом, — сказав Олександр.

Як розповів Олександр, він народився в Росії й це зіграло з ним поганий жарт.

— На останньому блокпості, коли проїжджали, документи показую. Охоронець побачив, повернув паспорт: «Росія, місто Челябінськ». І так дивиться. Я кажу: «Хлопці, це ж місце народження», — з посмішкою пригадав Олександр.

Джерело

Наш депутат

  • Фото Эрик Григорян Эрик Григорян Григорян Эрик Юрьевич - депутат Южноукраинского городского совета Николаевской области, бизнесмен, более 10 лет занимается общественной работой.

Подписка на новости