Общество | Вознесенск, 4 Июля, 2026
З фронту на службу громаді: начальник поліції Вадим Федорчук – про війну, команду і довіру людей
З фронту на службу громаді: начальник поліції Вадим Федорчук – про війну, команду і довіру людей
До редакції газети ЮжкаNews.City на каву ми запросили Вадима Федорчука – начальника відділення поліції № 3 Вознесенського районного управління. Говорили про безпеку Південноукраїнська, боротьбу з наркозлочинністю, шахрайство, кадрові виклики в поліції та співпрацю з громадою. А ще – про службу у штурмовій бригаді «Лють», два поранення, втрату побратимів, повернення з фронту та принципи, за якими майор поліції живе і керує колективом.
– Пане Вадиме, у 2023 році ви залишили посаду заступника начальника слідства у Південноукраїнську й добровільно вступили до бригади Нацполіції «Лють»?
– Так, захотів захищати Батьківщину. Тоді взагалі цікава історія вийшла, мене відкомандирували тимчасово в Арбузинку. І звідти увесь начальницький склад пішов служити: начальник відділення, я – начальник слідства, начальник дізнання, начальник кримінальної поліції. Мені здається, що по всій Україні, напевно, один випадок, коли з відділу все керівництво пішло на війну.
– Якою була ваша служба в бригаді «Лють»?
– Перше бойове завдання було в районі Кліщіївки під Бахмутом Донецької області. Двері броньованого автомобіля відкрилися і я зрозумів, що на мене чекає: нічого немає, навіть жодного дерева, все розбите снарядами. Але потім, спільно з 80-ю бригадою, львівськими десантниками, воювали на тому напрямку, то вони нас швидко ввели в курс справи, допомагали, підказували, коли обстріли були. Вони не вірили, що поліція прийшла воювати, були здивовані, коли дізналися, що я майор, біля мене ще майор поліції – і ми прості штурмовики.
– Ви зазнали поранення?
– Так, це був другий раз, коли вийшов на завдання в районі Кліщіївки. Ми відштурмували, а потім – танковий обстріл, снаряд потрапив у дах будинку. Осколки і порох – все пішло на нас. Крім мене ще п’ятеро були поранені. Мені перебило ключицю, отримав опіки правої руки. Тоді я усвідомив, що в будь-який момент можу загинути.
– Що для вас тоді було найважче психологічно?
– Втрачати друзів. Був випадок: ми базувалися в Одесі і противник туди двічі «Іскандером» наніс ураження. Тоді загинув мій найкращий друг з Кіровоградщини. Коли розумієш, що вже все закінчилося, людей поруч немає – це важко. Зараз ми провідуємо їхніх рідних: у когось дитина залишилася, у когось – мати. Важко дивитися, що дитині потрібно піклування батька, а ти розумієш, що він вже не повернеться. Намагаємося подарунки привозити, надавати якусь допомогу.
– А як ваші рідні реагували на те, що ви воюєте?
– Вони не знали в яких я точках. Не хотів, щоб вони переживали. Дізналися лише після того, як я отримав поранення і був у Вінниці в лікарні. І то випадково. З матір’ю по телефону говорив і чую, як біжить сусідка і кричить: «Вадіка ранили».
– Чи складно після фронту повертатися до звичайної поліцейської роботи?
– Мені було не складно. Деяким хлопцям складно, тому що тут стикаєшся з тим, що тобі починають кричати: «Ти воював?» «Іди воюй», «Чому ти повернувся?». Люди не розуміють, наприклад, що я повернувся після тяжкого поранення, тяжкої контузії та довгої реабілітації. Хоча після першого поранення я відновився дуже швидко і брав участь у бойових діях на Харківському напрямку у місті Вовчанську. Потім був Донецький напрямок.
– Де сталося друге поранення?
– У Вовчанську. Ми також здійснювали штурмові дії у складі бригади «Лють» і щоб потрапити в місто, треба було пройти через мости, які контролював противник. Коли дійшли до мосту, побратим уже був поранений, і я повертав його назад. У цей момент нас помітили. Почали обстрілювати будинок, де ми укривались, над ним завис FPVдрон і чекав, поки ми вийдемо. Пощастило, що вчасно під’їхав броньовик, а дрон не спрацював так, як розраховував противник. Ми швидко завантажилися в машину і змогли провести евакуацію – залишилися живими.
– Чи допомагає вам зараз бойовий досвід у керівництві колективом?
– Я б не сказав, що він дуже допомагає. Побачивши те все (ред. війну), намагаюся більше розвивати відділення. Іду назустріч молодому складу. З такою зарплатнею, яка зараз в Національній поліції, важко його утримати. З міськрадою співпрацюємо, щоб надати житло молодим працівникам, максимально зробити сприятливі умови, аби їх залишити. Коли я прийшов працювати в поліцію, таких умов не було. Ноутбук і принтер купував за власні кошти. Нинішній керівник Національної поліції Іван Михайлович Вигівський також дуже сприяє забезпеченню автотранспортом і всім необхідним.
А ще міськрада підписала меморандум з головним управлінням щодо поліцейських офіцерів громади. Сторони зобов’язалися надати по 50% службового транспорту. Ми вже відкрили одну поліцейську станцію у Костянтинівці. Це все вийшло завдяки міжнародним партнерам, співпраці з головним управлінням, зі старостою Ігорем Латієм.
– Ви очолюєте поліцію Південноукраїнська майже рік. Яке враження від міста після призначення?
– Я родом з Веселинового. Працював там старшим слідчим і мені запропонували керувати слідством в Арбузинці. У 2018 році переїхав до Південноукраїнська. Звідси їздив на роботу в Арбузинку. Потім запропонували працювати у відділі Південноукраїнська. Місто мені імпонує – дуже затишне. Хотів би залишитися тут проживати.
– Що було найважчим у перші місяці роботи?
– Скоригувати особовий склад. Зрозуміти: хто потрібен у колективі, хто навпаки заважає працювати. Також зрозуміти оперативну обстановку на території, які проблеми існують. Ми їх швидко визначили – це наркозлочинність. Почали працювати в цьому напрямку. Затримували осіб, навіть з Кіровоградської області, які намагалися сюди привезти і розповсюдити закладки.
У мене налагоджена комунікація з мешканцями. Вони можуть написати в особисті повідомлення у фейсбук, і таких звернень багато. Тому я орієнтуюся, в якому будинку чи під’їзді виникла проблема. Іноді люди навіть вказують конкретну квартиру. Якось одна жінка написала мені: «Дякую вам. Через місяць їх уже не стало».
Це системна робота. Якщо так і продовжувати, то будуть ще кращі результати. Ми знаємо, хто, де і чим займається. Проводимо документування вказаних злочинів, не так швидко як би хотілося, але не все залежить від нас. Є певні процеси: маємо зібрати чітку доказову базу, аби спочатку на досудовому розслідуванні вручити повідомлення про підозру, а потім направити з обвинувальним актом кримінальне провадження в суд.
– Є ще одна проблема, яку висвітлює наша редакція – паркувальний хаос у Південноукраїнську. Що скажете з цього приводу?
– Ми вже зверталися до міської ради з пропозицією врегулювати проблему хаотичного паркування: створити службу паркування та придбати евакуатор. Поки що нас не почули. Хоча в сусідньому Вознесенську така система працює і дає результат. Наскільки мені відомо, міська рада навіть вивчала досвід Вознесенська. Але ж потрібно переходити до конкретних дій. Для цього можна створити окреме комунальне підприємство або покласти ці функції на вже існуюче. Головне не лише обговорювати проблему, а вирішувати її.
– Тобто поліція поки не може нічого вдіяти з паркуванням?
– Зараз у нас немає таких механізмів. Їх можна створити, але поки наші пропозиції залишаються без ініціативи. Хоча я вважаю, що на трьох вулицях можна було б навести лад паркувальниками.
– Наскільки безпечним зараз можна назвати Південноукраїнськ?
– Я вважаю, що Південноукраїнськ – безпечне місто. Були окремі інциденти, але ми оперативно реагували, і причетні до них особи зараз у СІЗО Миколаєва. Загалом рівень кримінальних правопорушень у місті невисокий. Значну частину злочинів поліція виявляє самостійно. Насамперед це наркозлочини, незаконне зберігання зброї та боєприпасів. Нещодавно задокументували факт незаконного продажу гранат на території міста. Якщо говорити про звернення громадян, то найчастіше – це домашнє насильство, порушення громадського порядку та розпивання алкоголю у заборонених місцях.
Окрему увагу приділяємо злочинам у сфері економіки. Південноукраїнськ має великий бюджет і значні фінансові ресурси, тому контроль за використанням коштів важлива частина нашої роботи. У цьому напрямку вже є хороші результати, і ми продовжуємо працювати далі. На кінець цього року наведемо лад.
– Чи залишається проблемою інтернет-шахрайство? На що варто звернути увагу мешканцям?
– У Південноукраїнську найбільше кримінальних проваджень реєструємо саме за фактами шахрайства. Люди втрачають дуже великі суми – по 100, 200, 300 тисяч гривень. Найгірше, що багато хто сам повідомляє шахраям свої банківські дані або навіть оформлює на себе кредити. Ми постійно попереджаємо мешканців: роздаємо буклети, проводимо інформаційні кампанії, пояснюємо, як діють шахраї. На жаль, люди і досі потрапляють на ці схеми. Насправді все дуже просто. Якщо вам телефонують нібито з банку і просять повідомити PIN-код, код із SMS чи інші персональні дані – покладіть слухавку. Потім самі зателефонуйте на офіційний номер банку й уточніть, чи справді є якась проблема з вашим рахунком. Розкривати такі злочини дуже складно. Викрадені кошти швидко переводять із картки на картку, використовують криптогаманці, тому відстежити весь ланцюг непросто.
Останнім часом з’явилася ще одна небезпечна схема. Людям пропонують за тисячу гривень оформити на себе ФОП. Багато хто погоджується, не замислюючись про наслідки. А через рік-два отримує величезні податкові борги, іноді на сотні тисяч або навіть мільйони гривень. За цей час через цей ФОП могли провести незаконні фінансові операції, а юридично відповідальним залишається саме той, на кого його оформили.
– Які виклики сьогодні стоять перед поліцією? Чи вистачає кадрів?
– Зараз з кадрами ситуація стабільна – маємо сильну команду. Мені вдалося залучити до відділення нових працівників, зокрема й тих, хто раніше взагалі не працював у поліції. Також залучили досвідчених фахівців з інших підрозділів: слідчого з Первомайська та працівника кримінальної поліції з Вознесенська. Тих, хто не був готовий працювати в нашому колективі, перевели до інших підрозділів. Фактично оновили особовий склад. Відділенню пішло лише на користь.
Вадим Федорчук з колективом у День вишиванки
– Якби не поліцейський, ким би ви стали?
– Моряком. Я знав англійську мову і замислювався над цією професією, але батько мене переконав обрати інший шлях. Він понад 25 років працював у системі МВС і я завжди був у колі правоохоронців.
– Ви згадували, що проходили навчання у Великій Британії. Що найбільше запам’яталося з того досвіду?
– Так, місяць в Англії, де з нами працювали інструктори з Канади. Це був дуже цінний досвід. Найбільше мене вразило їхнє ставлення до служби. Там чітко працює дисципліна: незалежно від досвіду чи звання, накази виконують без зайвих суперечок. Я й досі підтримую зв’язок із деякими канадськими колегами.
Нам є чого в них повчитися: насамперед відповідальності, самодисципліни і бажанню постійно розвиватися. Результат приходить тоді, коли сам готовий працювати і змінювати щось навколо себе. Я намагаюся показувати це власним прикладом. Якщо потрібно прибрати територію біля відділення чи зробити якусь спільну справу, працюю разом із колективом. Коли люди бачать, що керівник не стоїть осторонь, вони інакше ставляться до роботи та до порядку.
Те саме кажу й молодим працівникам: найважливіше – це мати бажання. Якщо є мотивація розвиватися, здобувати нові знання і брати на себе відповідальність, то можливостей сьогодні достатньо. Двері поліції зараз відчинені для всіх, хто хоче працювати. А моє завдання як керівника – підтримувати таких людей і допомогти їм професійно зростати.
– Який міф про поліцію хотіли б розвінчати?
– Напевно, найбільший міф у тому, що поліцейських часто сприймають як якихось «людоловів» чи людей, які тільки карають. Насправді ми звичайні люди, як і всі інші. За весь час служби особисто до мене не було претензій щодо хабарів чи грубого ставлення до людей. Я завжди ставлюся до людей з повагою і отримую теж саме у відповідь.
Щодо мобілізаційних заходів, то ми діємо виключно в межах закону. Ніхто нікого силоміць не забирає. Пояснюємо людині її обов’язки відповідно до законодавства, необхідність з’явитися до територіального центру комплектування.
Люди часто не бачать, як насправді працює поліція. Коли всі святкують чи відпочивають, ми несемо службу. Якщо о другій ночі стається надзвичайна подія, піднімається весь особовий склад. У кожного з нас є сім’ї, діти, батьки, але ми залишаємо все і йдемо виконувати свою роботу.
Саме з поліції починається робота всієї правоохоронної системи. Ми приймаємо заяви, виїжджаємо на виклики, документуємо злочини, збираємо докази. Уже після цього до справи долучаються прокуратура, суд та інші служби. Це велика робота, яку люди не завжди бачать.
Звісно, не всім подобається діяльність поліції. Ми складаємо адміністративні матеріали, притягуємо людей до кримінальної відповідальності, і це викликає негативні емоції. Але це наша робота. Якби поліція не виконувала своїх обов’язків, порядок у місті підтримувати було б значно складніше.
Насправді ми хочемо не карати, а допомагати людям: підказати, підтримати, а в разі потреби й надати першу допомогу. Саме так я бачу роботу сучасного поліцейського.
Вадим Федорчук на сесії Південноукраїнської міської ради
– Що приносить найбільше задоволення в роботі?
– Коли людина зрештою визнає свою провину, особливо якщо вже зібрані усі докази. Не кожен злочин вдається розкрити одразу. Особливо складно буває зі злочинами, де викрадають гроші. Їх дуже важко ідентифікувати. Був випадок, коли дідусь занотовував серійні номери доларів у зошиті. Коли ми знайшли гроші, звірили номери, то все збіглося. Саме такі деталі часто допомагають довести справу до кінця.
– З чого починається ваш день?
– О шостій ранку. Підйом, зарядка, зібрався, і на роботу. У відділенні змінюються наряди, проводимо нараду, розподіляємо матеріали, ставимо завдання на день, а далі кожен займається своєю роботою.
– А після роботи чим займаєтесь? Є хобі?
– Ходжу в спортзал. Ми облаштували його у відділенні поліції. Благодійна організація допомогла з обладнанням. Поставили кондиціонер, телевізор, тенісний стіл. Хотілося створити нормальні умови, щоб після служби могли займатися спортом. Я теж тренуюся. А восени й узимку, коли є можливість, ходжу в басейн.
– Яку книгу або фільм ви могли б порадити?
– Із фільмів мені подобається «Хрещений батько». А якщо говорити про книги, то найбільше люблю історичну літературу. Зараз читаю про Стародавній Рим, про те, як виникла й розвивалася ця держава. Саме в Стародавньому Римі зародилося багато державних інституцій: сенат, депутати тощо.
– А яку музику слухаєте в автомобілі?
– Різну, але переважно українську. Мене дуже тішить, що зараз вмикаєш радіо і там звучить українська музика. Коли я тільки починав працювати у поліції в Миколаєві, мені казали, що службові допити потрібно писати російською мовою. Я живу в Україні, то чому маю писати документи російською? Тоді це мене пригнічувало. Зараз ситуація змінилася, але хотілося б, щоб української мови було ще більше. Особливо серед дітей.
– Як би ви описали себе людині, яка ніколи про вас не чула?
– Напевно, найкраще мене описав син мого загиблого побратима. Якось він сказав: «Дядя Вадік, ви добрий, як лев» і подарував мені малюнок лева. З людьми я завжди намагаюся бути відкритим і чесним. Але коли справа стосується злочинців, тут уже зовсім інша розмова.
